Двох однакових днів в нас із тобою не буде.
Ніколи.
Нізащо.
Зранку вгадати, який в тебе настрій буде сьогодні,
навіть вже не намагаюсь.
Просто зустрітись, а там вже з півпогляду –
що там півпогляду, навіть з постави,
зі звуку кроків,
з голови повороту - розуміти,
який в тебе настрій.
Не планувати нічого,
навіть хвилин на п’ятнадцять вперед,
бо розчаруєш,
порвеш на шматки,
на друзки розіб’єш примарну надію,
що невідомо з якого дива
знов у душі народилась.
Приводу ж не давали, хіба що…
Хіба що отой необачний дотик
насіння того бур’яну заніс до душевних ланів,
словами жорстокими зораних вздовж і впоперек.
Чи може погляду твого медове тепло те насіння зігріло,
голубило,
пестило,
доки дурне те насіння паростку не дало.
Може слізьми мого щастя воно напивалось, дурненьке,
й росло собі більше і більше,
гріючи листя в хвилях того,
що можна було б коханням назвати,
але не назвеш, бо то не воно.
Не назвати коханням відносини,
у яких необхідно щодня,
щохвилини,
щомиті доводити право на щастя, довіру -
хоча б вже на спокій.
Голіруч би порвати,
розбити вщент,
переписати сумісну історію,
видалити,
але...
Некохання моє, некоханнячко,
чом так боляче, чом так сумно?
Чом лякає можливість спокою й тиші -
але вже без примх,
без навіжено-неоднакових днів?