Білий сніг вкрив місто пухнастою ковдрою, приховав усе, що так дратувало тебе і засмучувало мене в цьому місті. Випав сніг – і я відчула, що прийшов час почати все з чистого аркуша, зробити крок до спокою.
Він абсолютно нормальний. Врівноважений, терплячий, зосереджений і прагматичний. Він – не ти. Ця думка раз по разу зринає в моїй голові відколи ми вперше побачились.
«Він – не ти», — розумію я, вдихаючи запах його волосся – ніякий. Жодної теплої нотки. Його поцілунок – суцільна непробивна стабільність, і я починаю сумувати за присмаком безвиході. Твоїм присмаком. Бездоганним, довершеним розпачом, від якого терпне усе всередині. В його очах немає і тіні смутку, і це чергове нагадування.
Він торкається моєї руки інакше, він обіймає мене так, що я не можу зрозуміти, звідки цей чужинець у моєму житті. Коли я торкаюсь його руки – я торкаюсь не його. Ні. Я тягнуся пальцями крізь часопростір, через Його шкіру до Адама, праотця всіх чоловіків у далеке минуле. А звідти – знову у теперішнє. До тебе.
Він пестить мене цілковито чужинськими жестами, незвичними настільки, що я здригаюсь. Я закриваю очі, заплющую їх так сильно, щоб твій образ спалахнув під повіками. І так щоразу. Я хотіла б, щоб Він став моїми ліками, але все виявилось марним.
Минулої ночі я прокусила губу до крові, прагнучи стримати твоє ім’я, ладне от-от зірватися і прозвучати в розпеченому повітрі моєї кімнати. Він досягає температури плавлення за одну мить, мені ж мало безкінечно нудних годин, щоб бодай трохи зігрітися. Коли мій стогін розбивається об стелю, Він думає, що це насолода. І Йому ніколи не дізнатись, що це розчарування: Він знов не ти. Його задоволення затоплює кімнату, мій розпач стікає вниз віконним склом. І так щоразу. Я пригадую твій шепіт, від якого всередині все спалахувало, згорало і осипалось попелом, лишаючи лише солодкий дим і бажання. Він же промовляє моє ім’я занадто спокійно, наче він – ще одна товста стіна в нашому місті. І так щоразу. Кожної клятої ночі, коли його псевдокохання потребує фізичних доказів, а я здаюся, впевнена, що цього разу зрада зможе стати ліками. Але це все ще отрута.
В моєму столі немає білих аркушів. В цілому місті немає – всі вони заплямовані. Я бачу величезну чорнильну пляму посередині аркушу. Не з такого потрібно починати нове життя. Але чим довше я розглядаю її, тим чіткіше розумію: пляма – твоє ім’я, написане безліч разів, від чого літери спочатку сплелись в химерний візерунок, а згодом нашарувались так, що злилися і стали лише плямою.
Він сказав, що я сичала сьогодні вночі. Це воно. Це місто вже вчепилося в мене отруйними пазурами. Я бачу його чорну тінь на білій сніговій ковдрі. Твоя потвора, твій нічний жах росте в мені, виривається назовні, хапає мене за плечі і вдивляється в моє обличчя порожніми очицями.
Мені час покинути місто. Я піду ще вдосвіта. Мої сліди будуть першим, що побачать недоторкані снігові поля. Я байдуже, що навіть мої сліди складуться в твоє ім’я – мою пісню, мою мантру, мою молитву.