[jero3000]

Я принес немножко стихов
Раз, два — по строкам из заявок Аметист, три — полет мысли

Раз

На сторінках моїх оповідок
На маленьких загублених аркушах
Ти знов поруч, тримаєш за руку
І лише мені посміхаєшся.
Там немає інших: солодших, кращих,
Порівняння і чвари забуті
І зимовий вітер розлуки
Не гойдає дерева, закуті
У лід, наче в твої слова.


У рядках зі старої шухляди
Є лиш ми — і нікого більше
Там немає, кого соромитись
І немає думок, до яких прислухатись
Так болюче огидно,
Від яких так відверто ганебно
Тобі, а мені просто сумно.
Там твою траекторію руху до мене
Перетнути не можна зрадою
І ділити нас заборонено


Я пишу це життя, збиваючи руки,
Марнуючи ночі і дні
Я пишу його надто реально і,
Що найголовніше,
Я пишу його не собі.
Віриш, в мене все добре
Навіть краще, ніж ти уявити здатен
Я пишу це тобі, крізь простір і час.
Бо хоч там ти комусь потрібен
Ти бережи мене, милий,
Міцно тримай мене
Бодай на жалюгідних отих папірцях.

Два

Ми побачимось знов під свинцевим небом
Південного міста з характером суто північним
Що буде тонути в дощах або просто в слізах
Непотрібних нікому й ніколи
Навіть тим, хто їх сам вночі проливає
Це закон цього міста, ти ще пам’ятаєш?
Ти здригнешся від спогадів.
Знаєш, а я тут живу.


Не дивуйся, я знаю, все трохи змінилось:
Щось з’явилось, щось виросло, щось, навпаки, знесли
Не сумуй, я тут теж сумувала і билась
Але потім я звикла, тож згодом звикнеш і ти.
Місто спробує тебе скорити, змінити, згубити,
Загубити тебе серед мешканців — тіней тонких
Переводити погляд із неба частіше під ноги
Вгамувати свій темп і з натовпом разом повзти.


Ти ж не станеш ніколи північним, я вірю
Голови не похилиш, не згасне в очах вогонь
Так і будеш ходити, яскравий серед темно-сірих
І душитиме горло вузеньких вулиць полон.
І тоді, може статись, ти знову розправиш крила
І полинеш в далекі, великі привітні міста.
Я ж лишуся сама під зимово-свинцевим небом
І під ранок втоплюсь у самотньо-холодних дощах.

Бонус! Там аллюзия на Бойцовский клуб

Бідний мій Джеку, твоє серце знову розбите,
Розкраяне навпіл, розтрощене на друзки.
Його половини будуть й надалі битись
Наче ти вже не ти, наче вони — не вони.


Два уламки збиратимуть клуби, підвали і зали.
Будуть битись неначе востаннє в житті,
І кохатимуть: сильно, різко, болюче і рвано.
І тієї свободи шукатимуть, якої так прагнув ти.


Це все копії копій, це сон, це страшна хвороба.
Порахуй, Джеку, скільки ще є таких.
Збери їх докупи, знайди, розкажи їм, спробуй,
Як довго вони не жили — існували отак, без мети.


Стань їхнім богом, Джеку, серце здійми, мов прапор
Зміни світ і людей — а радше себе зміни,
Щоб тебе не впізнав ніхто, навіть твій рідний тато.
Оновися, Джеку,
і місто втопи у вогні.