Записи с темой: оригінальна творчість (список заголовков)
10:28 

Вот так смотришь иногда на человека, как он ходит и страдает, что АХ НЕ ПИШЕТСЯ ЕМУ, И ВРЕМЕНИ-ТО У БЕДНЕНЬКОГО НЕТ, И СИЛ НИ НА ЧТО НЕ ОСТАЕТСЯ.

А потом глядь - есть у него время. На ютубы есть. На группки в вк есть. На сериальчики есть. На холивары в комментах.

А я дикая, я в пещере живу, новостей не вижу, в холиварах не участвую и прочих дележках. Потому что у меня на это времени нет, я текст пишу.

И вот не придешь ты, не скажешь: "ты, мил человек, или не ной уже на всю округу, или отложи свои холивары, ютубы и всякую шушеру, да делом займись". Не скажу. Не умею.

Это я не про кого-то конкретного. У меня таких человеков - с гектара вагон.

@темы: оригінальна творчість, фикрайтерское, это не сказка такая, это жизня такая

11:38 

Я решила всковырнуть С-у мозги на тему того, надо ли мне ютуб-канал со стЕхами.
Коротко о прекрасном. С. яростно против.
"Творчество и так отнимает у тебя много времени и сил. Если ты сделаешь еще и канал, то ты либо уволишься либо запустишь дом".
Ммммм понят.

@темы: С, оригінальна творчість, это не сказка такая, это жизня такая

19:25 

Как давно я стЕхов сюда не заносила!!! Каравул! Срочно исправляюсь

рас

двас

трис

@темы: оригінальна творчість

21:16 

Його "Ціную" відтепер звучить у минулому часі,
Її теперішнє - квитки, перон і тоненьке пальто.
Він для себе вже вирішив: так усім буде краще.
Вона втомилась запивати сварки гірким вином.

Його "Не хочу образити" обернулось на ніж,
Що болюче ввійшов під ребра десь зліва.
Занадто довірлива - таку хоч свари, хоч ріж.
А їй простіше піти босоніж під зливу.

Лише б не чути знайомих й водночас чужих слів.
Лише б не доводити більше нічого йому і іншим.
Втекти під град, під грозу - навіть під сніг...
Іноді нести тягар так важко, що краще його облишити.

Фен і ковдру вона забере, коли його вдома не буде.
Хто винен - не розібрати, і сенсу наче немає.
А сьогодні вона не чує, що кажуть навколо люди.
Вона вже живе майбутнім - і думками до моря втікає.

@темы: оригінальна творчість

08:43 

Двох однакових днів в нас із тобою не буде.
Ніколи.
Нізащо.
Зранку вгадати, який в тебе настрій буде сьогодні,
навіть вже не намагаюсь.
Просто зустрітись, а там вже з півпогляду –
що там півпогляду, навіть з постави,
зі звуку кроків,
з голови повороту - розуміти,
який в тебе настрій.
Не планувати нічого,
навіть хвилин на п’ятнадцять вперед,
бо розчаруєш,
порвеш на шматки,
на друзки розіб’єш примарну надію,
що невідомо з якого дива
знов у душі народилась.
Приводу ж не давали, хіба що…
Хіба що отой необачний дотик
насіння того бур’яну заніс до душевних ланів,
словами жорстокими зораних вздовж і впоперек.
Чи може погляду твого медове тепло те насіння зігріло,
голубило,
пестило,
доки дурне те насіння паростку не дало.
Може слізьми мого щастя воно напивалось, дурненьке,
й росло собі більше і більше,
гріючи листя в хвилях того,
що можна було б коханням назвати,
але не назвеш, бо то не воно.
Не назвати коханням відносини,
у яких необхідно щодня,
щохвилини,
щомиті доводити право на щастя, довіру -
хоча б вже на спокій.
Голіруч би порвати,
розбити вщент,
переписати сумісну історію,
видалити,
але...
Некохання моє, некоханнячко,
чом так боляче, чом так сумно?
Чом лякає можливість спокою й тиші -
але вже без примх,
без навіжено-неоднакових днів?

@темы: С, нелюбови-нелюбовушки, оригінальна творчість

16:35 

Тут должен быть пространный сказ о том, как я поехала утром рано на презентацию альманаха, а попала на съемки короткого метра в кач-ве актрисы. Но я попробую коротенько.
вчера: звонок от Д.С. и разговор о том, что в 10.00 сбор на набережной фрегат (у нас их просто несколько). ок.
10:00: я выгружаюсь из автобуса на конечной фрегата, пилю на набережную, нахожу там чуваков из проката аппаратуры, занятых вызвучкой сцены под фестиваль уличной музыки. Д.С. не нахожу. Звоню Д.С., он говорит что скоро будет, я нахожу лавочку в теньке и сажусь писать фичочек в блокнот.
около 10:20: Д.С. забирает меня с лавочки и ведет к каким-то чувакам с тремя камерами и двумя господами в ОЧЕНЬ народных костюмах (как потом оказалось, реквизит одолжен в нашем театре). Там же Лёня (борцун за местную культуру) с камерой бегает, и какая-то тетка всеми рулит. Хвост почуял неладное, ибо на презентацию альманаха это вообще не похоже. Ну ладно, отступать-то некуда. Оказывается Д.С. все не так понял, и думал, что начало на фрегате, а потом мы двинем в юбик. Фиг. оказывается, участие Д.С. в ролике было выкупом за юбик. Не за просто так же нам его управление культуры выделило. Короче, Д.С.-а заматывают в флаг Евросоюза и отправляют к "Козаку", читать на камеру реплики. Со мной подозрительно по-свойски здоровается актриса, ряженая в традиционный костюм и даже с НАМИСТОМ на шее. ну драсьте та и драсьте, я тюлень простой. Ко мне подбегает эта дама которая всеми керует, спрашивает, как у меня с укр мовой. А у меня вот как назло нормально. Мне вручают текст и убегают. я в шоке.
10:40: события катятся как снежный ком. козак сидит верхом на пушке, теперь уже я замотана в флаг, читаю козаку выданный текст, Лёнечка все это фильмует. еще два фотографа бегают вокруг с камерами. читаю я старательно, жестикулируя. (собсно, замысел фильма: куча мимокрокодилов убеждают очень ленивого козака прочитать Энеиду Котляревского. я вот в джинсах и кедах именно что мимокрокодил). Короче, козак от моей жестикуляции (я его чуть с пушки не смахнула) почти убедился прочитать сокращенный вариант за 8 минут. Хотя по сценарию должен сопротивляться.
10:50: "Отлично, есть", -- сказал Лёнечка. "Футынахервсекурить", - сказала я. аахахахаххахахахахахаха фигушки. ко мне прицепился фотограф, и пока Лёня выставлял следующего мимокрока с козаком под куст шиповника, мне блин не дали нормально покурить, щелкая со всех сторон. отлично. теперь еще у одного человека есть куча щекастых кадров меня. спросили, почему я не работаю в модельном бизнесе. с ростом 1.56. ахахаххахахахахаххахаха.
11:30: мы фильмуем последние куски возле управления морпорта, фотограф немного подзадолбал фоткать меня, и тут тете-генеральше приходит в голову ШИКАРДОСНЕЙШАЯ идея вставить в фильм нас с Д.С. типа как мы читаем стихи и показать воочию, как развилась украинская поэзия. а у Д.С. в альманахе стих на русском и про японию. скааааааааааааааааааааааааааааа я орала как раненая. пока на камеру не позвали меня. уже без флага, зато с альманахом (Д.С. мне уже вручил бесплатный авторский экземпляр). А в альманах попало "Силенцио" (jero3000.diary.ru/p213867906.htm) . пляхахахахаха. Лёня, бедный, аж потерялся, что фильмовать, у тети дрожал подсунутый мне диктофон. Потом мы отсняли еще одну проходку, я напомнила Д.С-у, что уже 11:45, у нас Оля, юбик и как бы настоящая презентация, и мы оттуда вшились.
А в юбике было тухло. все, кто мог к нам пойти, пошли на день уличной музыки. афиш не было (Оля проебала), музыкантов тоже, короче мы посидели впятером (Я, Д.С., Оля, какая-то Света и какая-то Лена) в ожидании того, что кто-то из управления культуры может прийти проверить как мы презентуемся. Поиграли от скуки в ДИКСИТ (Оля взяла карточки). Потом всех сломало, у Оли уснул маленький ребенок и мы поперлись по домам.
И это только с 10:00 до 15:00.
И я натерла ногу кедой. И с тоской вспомнила, что Ира (наша бухгалтер) вчера предвкушала какой-то ВЫХОДНОЙ, а я за полдня уе*алась сильнее, чем за трудобудень. Вот почему я говорю, что у меня выходных не бывает
Хух. Вроде коротенько

@темы: оригінальна творчість, это не сказка такая, это жизня такая

06:53 

Ответ Димону так-то.

Померлі зорі падають у ніч,
І ніч стає нічим.
Перлини на морському дні -
Нового дня зірки.
Я виплакала-виплекала море із туги -
Ведуть туди
Спіралі, мов сліди дитячих ніг.
Хто міг збагнути це?
Ніхто б не зміг.
Хто шепотів пророцтва навесні
В моєму сні?
Хто воскресив забуті імена?
Невже вона?
Нових дітей народять діти,
А ідей
Його і марень вже на ціле місто
Намисто
Із моїх сліз приніс в дарунок тій,
Що народити присяглась нове дитя.
Я бачу сни і чую всі молитви
Людей, що двадцять років поспіль йшли за ним.
То двадцять лютих зим.
То двадцять літ під сонцем у пісках.
Це довгий шлях.
Я розчинюсь у небутті, щоб їх меті
В реальність втілитись.
І тільки одного не можу я збагнути: хто веде
Отих людей? Він не моє дитя,
І я
Не бачу його снів.
І хто ім'я, давно вже не моє
У темряві прошепотів?

@темы: оригінальна творчість

21:18 

вшторило так, что я, того гляди, к выхам клеточку зачеркну. хотя там по задумке еще пахать и пахать, ну мУжик согласен в кинцо девятого (и может даже с утра, потому что ТАКДЕШЕВШЕ ага, это та, которой зп подняли, ахахаха)
13го ламповый у Лерчика, но он часиков на шесть полюбасу.
ой, надо ж хоть кусок закончить, а то стыдобно к людям без новья переться

@темы: оригінальна творчість, фикрайтерское

10:38 

Вдогонку к предыдущей записи чтоб не быть совсем уж голословной. Собственно, мысль:

Двох однакових днів в нас із тобою не буде. Ніколи. Нізащо. Зранку вгадати, який в тебе настрій буде сьогодні, навіть вже не намагаюсь. Просто зустрітись, а там вже з півпогляду – що там півпогляду, навіть з постави, зі звуку кроків, з голови повороту - розуміти, який в тебе настрій. Не планувати нічого, навіть хвилин на п’ятнадцять вперед, бо розчаруєш, порвеш на шматки, на друзки розіб’єш примарну надію, що невідомо з якого дива знов у душі народилась. Приводу ж не давали, хіба що… Хіба що отой необачний дотик насіння того бур’яну заніс до душевних ланів, словами жорстокими зораних вздовж і впоперек. Чи може погляду твого медове тепло те насіння зігріло, голубило, пестило, доки дурне те насіння паростку не дало. Може слізьми мого щастя воно напивалось, дурненьке, й росло собі більше і більше, гріючи листя в хвилях того, що можна було б коханням назвати, але не назвеш, бо то не воно. дописка

@темы: С, оригінальна творчість

10:36 

То чувство, когда потерял мысль в далеком 2016м, а теперь нашел ее, недооформленную, на читальнике, смотришь такой и...
1. ахренеть, отэтто я мыслила, как же ж я деградировала за два года!
2. а почему бы не дописать ее?
:hmm:

@темы: оригінальна творчість

17:52 

Лис підсуває стілець трішки ближче,

Пильно дивиться Принцу в обличчя,

Бачить у ньому сум, і в душі спалахує гнів:

Троянда все ще глуха до Принцевих слів.



Лис підкурює, обережно дивиться вниз,

На те, як космічний вітер тріпле його хвіст.

Лис скидає недопалок з краю планети.

Сусід-астроном спостерігає його як комету.



Лис нервово веде м'яким рудим вухом.

Принц щось каже Троянді, яка його просто не слухає.

Лис же прагне уваги, чекає бодай на погляд,

Підсуває стілець ще ближче, скорочуючи безодню.



Лис вкладається спати під стільцем хутряним комком,

Принц накриває Троянду її ковпаком

І питає в себе, що м'якше: хутро або шипи.

Лис уві сні шепоче: "Відпусти мене. Відпусти".

@темы: оригінальна творчість, это не сказка такая, это жизня такая

06:47 

и так постоянно...
09.04.2018 в 21:40
Пишет Yulita_Ran:

не могу не...
очень, очень похоже на правду))

29.03.2018 в 21:06
Пишет Skjelle:

Немного о творческом пути литературного самурая. В ролях я и, предположим, Повествование, как самостоятельная ноосферная единица.

читать дальше

Всякий раз, когда я думаю, что нахожусь уже на подходе к э-пи-ло, столику обязательно вносят :budo:

URL записи

URL записи

@темы: фикрайтерское, оригінальна творчість

13:18 

ВОНА
Заперечення нового муру
Новий мур не гірше і не краще від муру старого. Скільки б ти не блукав світом, скільки б людей не віддав на поталу своєму жаху, скільки б жінок не понесли в собі його чорне насіння, ти все одно зводиш навколо себе мур. Ти замуровуєш себе у власному кошмарі, ти замуровуєш жах у собі, і так до безкінечності. Ви пожираєте один одного, обмінюєтесь частками тіл так давно, що вже злилися і неможливо зрозуміти, де починаєшся ти і закінчується він. Ви з потворою перетворились на Уробороса, міфічного змія, що пожирає власний хвіст, і ви задушливими кільцями обіймаєте тих, хто мав необережність повірити вашим словам, вичавлюєте з них барви, живитесь ними і берете з них сили на ці нищівні обійми. Або ж ні, ви стали іншим змієм. Ще старішим і ще підступнішим.
Куди зник чоловік з моїх снів? Чи він взагалі існував? Той хто бачив у мені свободу, непокору монстрові, тепер і сам став монстром, що поїдає свободу і душить тугими кільцями непокору.
В ніч на п’ятницю я прокинулась від того, що почула твій голос, що кликав мене. На березі моря, довершено безлюдному, він лунав неначе з неба (хоча ти ніколи не претендував на роль янгола) або з-під землі (хоча до Диявола тобі ще далеко). Твій голос, цей шепіт безіменного подорожнього принесло вітром. Так я зрозуміла, що ти назвав когось так само, як і мене колись. Жінку. Чи вона стала твоєю жаданою свободою, твоїм п’янким повітрям, чи навпаки, запродалась тобі, зреклася себе і заприсяглася продовжувати зміїний рід?
Я не знаю. Я не хочу знати. Ти обіцяв, що ми будемо вільними. Ти порушив свою обіцянку. Я втомилась від намагань докричатися до тебе крізь простір і час, щоб ти нарешті зрозумів: кайдани лишаються кайданами. Мур лишається муром. Навіть якщо він новий.

@темы: оригінальна творчість

20:57 

Мне сегодня впервые за хз сколько месяцев захотелось ударить человека. НЕ шлепнуть (как некоторых по заднице, когда вредничают), НЕ стукнуть (по плечу, чтоб перестал нести пургу), а именно ударить.

ВЪЕБАТЬ. Так, чтоб человек выплюнул зубы и уполз нахрен с горизонта, поплевывая кровью.
Потому что какого хера.
Девочка Таня имеет инвалидность из-за опорно-двигательного аппарата. Девочка Таня милая, добрая и искренняя, и мне насрать на то, что она на костылях. Мне насрать, сколько я буду видеть костыли, лишь бы девочка Таня была рядом и светила солнышком.

А это хуйло, которое позволяет себе называться журнализдгой, заявляет: ой, Зоя, Таня, давайте сфоткаемся. Только ты вот эти вот свои костыли убери, запрячь за нас, я не хочу их видеть на своих фотках.
Таня молодец, что стояла между нами. Потому что иначе я бы уронила свое реноме в глазах общественности.

И оно же, через пять минут:
- Если МНЕ не дадут прочитать МОИ стихххххи, то я встану, уйду и никогда больше не приду на это мероприятие и не стану тратить на него СВОЕ ВРЕМЯ.

Нувыпонели, да? я как бы тоже не всегда на этом мероприятии читаю, а только когда организатор махнет лапой. Формат более лекционный, в этом была суть моих претензий (когда надо было бежать на это мероприятия с работы и по теменюке. В воскресенье - бога ради). Я из последних сил сдерживалась, говоря, что админ ведущий и орг тут не я и не мне надо эти вопросы задавать. и журнализдга пошла срать в мозг мисс Динамо.
Но Динамо же хотя бы здоровый человек и орг, и вообще даст себе раду, а журнализдге - просраться. Но Таня...

Более показателен в этом плане ВикторНиколаич. Он фоткал Таню, когда она рассказывала рубрику тревелога. В полный рост фоткал. Такую, как она есть. Потому что если сама Таня этого не стесняется, то какого хера вообще.

Прошло 6 часов. у меня все еще бомбит и чешутся кулаки.
Хотя человек пробивает дно с каждым днем все глубже и глубже

@темы: это не сказка такая, это жизня такая, оригінальна творчість

01:03 

по антракту, первому дню, сумбурно

судейка прошлогодняя, опять юрец, я думала, я не смогу его пережить. оказалось нет. он еще норм, а вот другой товарищ за год успел нацепить корону, которая меня люто вымораживает теперь и я просто не могу воспринимать ни человека, ни его тексты. отметили мой рост какафтара, внезапно затащила победу в поэтическом баттле, скорее за счет слабости противников в первых двух парах и хитрожопой игре на контрасте во вторых двух парах. приятно, с учетом того что в прошлом году я срезалась на втором уровне.
мне опять ткнули в "мейнстримность" но при этом сказали пиши-работай-печатайся и удачи во всем. юрец критикова-критиковал, но при этом назвал ТОЧНЫЙ СУКА АДРЕС издательства в киеве где на подобные тексты изойдут слюной. ну спс чо. дядька андрей предложил выйти за рамки разумного внутренних переживаний и поработать с персонажами которые не лирический герой. (где-то в этом месте я поняла, что пля не те тексты подала в конкурску, надо было камазы и кая слать, вот они бы оторвались)
корона сашкА-из-судейки неиллюзорно бесит. а, я это уже говорила, но еще раз не грех. просто дое*ться до всех за мелочи, поправимые легким взмахом лапы - а почему бы и да.
при этом и сашко и юрец (судьи, карл!) участвовали в баттле, и каким-то чудо-образом из своих пар вылетели!!! наверное, завтра мне что-то скажут по этому поводу, но мне пох, просто пох, просто пережить завтрашний день, яццкую корону сашкА, все вот это награждение, в котором мне полюбому ничего не светит, баттл затащила и иди отсюда, тварюка амбициозная, какое тебе место, ты зажрун. И все, и пойду дописывать бедные 6 глав пятой части, отжимать помаленьку кнопочки "сделать видимым" на наследии ЗФБ, выкручивать финал арки тардиса и не вспоминать об антракте до июня так точно.

@темы: нытье, оригінальна творчість

23:02 

Я продолжаю генерировать единицы текста.

Раас

дваас

@темы: оригінальна творчість

23:18 

Кексик принес мне строчек для стекольца, и я их старательно отписываю, раз уж собственный мозг замерз и перестал генерировать первые строчки.
рас

двас
читать дальше

@темы: нелюбови-нелюбовушки, оригінальна творчість

00:29 

Не пиши мені більше ні слова.
Ні коми.
Ні крапки.
Всі спогади, навіть найменші згадки
Про тебе
Згоріли у вогнищі сивої ночі.
Всі твої квіти давно неживі,
Квитки до минулого порвані,
Зруйновані вщент мости,
З колій давно зійшли поїзди.
То чого ти ще хочеш?
На що розраховуєш,
Якщо сам по живому відрізав,
Із м'ясом.
Не треба повторів цього фарсу,
Байдуже, як тепер ти його назвеш.
Не здригнеться рука,
І черговий від тебе конверт -
У вогонь.
Без вагань, сподівань і мрій.
Я не вірю тобі
Й не повірю більше ніколи,
І якщо ти поставив лиш кому,
Знай:
Я давно вже поставила крапку.
Не переводь на мене папір.
Не варто.

(Когда Кекс спасает строчкой и ты накуриваешь текст за 10 минут)

@темы: нелюбови-нелюбовушки, оригінальна творчість

20:39 

Білий сніг вкрив місто пухнастою ковдрою, приховав усе, що так дратувало тебе і засмучувало мене в цьому місті. Випав сніг – і я відчула, що прийшов час почати все з чистого аркуша, зробити крок до спокою.
Він абсолютно нормальний. Врівноважений, терплячий, зосереджений і прагматичний. Він – не ти. Ця думка раз по разу зринає в моїй голові відколи ми вперше побачились.
«Він – не ти», — розумію я, вдихаючи запах його волосся – ніякий. Жодної теплої нотки. Його поцілунок – суцільна непробивна стабільність, і я починаю сумувати за присмаком безвиході. Твоїм присмаком. Бездоганним, довершеним розпачом, від якого терпне усе всередині. В його очах немає і тіні смутку, і це чергове нагадування.
Він торкається моєї руки інакше, він обіймає мене так, що я не можу зрозуміти, звідки цей чужинець у моєму житті. Коли я торкаюсь його руки – я торкаюсь не його. Ні. Я тягнуся пальцями крізь часопростір, через Його шкіру до Адама, праотця всіх чоловіків у далеке минуле. А звідти – знову у теперішнє. До тебе.
Він пестить мене цілковито чужинськими жестами, незвичними настільки, що я здригаюсь. Я закриваю очі, заплющую їх так сильно, щоб твій образ спалахнув під повіками. І так щоразу. Я хотіла б, щоб Він став моїми ліками, але все виявилось марним.
Минулої ночі я прокусила губу до крові, прагнучи стримати твоє ім’я, ладне от-от зірватися і прозвучати в розпеченому повітрі моєї кімнати. Він досягає температури плавлення за одну мить, мені ж мало безкінечно нудних годин, щоб бодай трохи зігрітися. Коли мій стогін розбивається об стелю, Він думає, що це насолода. І Йому ніколи не дізнатись, що це розчарування: Він знов не ти. Його задоволення затоплює кімнату, мій розпач стікає вниз віконним склом. І так щоразу. Я пригадую твій шепіт, від якого всередині все спалахувало, згорало і осипалось попелом, лишаючи лише солодкий дим і бажання. Він же промовляє моє ім’я занадто спокійно, наче він – ще одна товста стіна в нашому місті. І так щоразу. Кожної клятої ночі, коли його псевдокохання потребує фізичних доказів, а я здаюся, впевнена, що цього разу зрада зможе стати ліками. Але це все ще отрута.
В моєму столі немає білих аркушів. В цілому місті немає – всі вони заплямовані. Я бачу величезну чорнильну пляму посередині аркушу. Не з такого потрібно починати нове життя. Але чим довше я розглядаю її, тим чіткіше розумію: пляма – твоє ім’я, написане безліч разів, від чого літери спочатку сплелись в химерний візерунок, а згодом нашарувались так, що злилися і стали лише плямою.
Він сказав, що я сичала сьогодні вночі. Це воно. Це місто вже вчепилося в мене отруйними пазурами. Я бачу його чорну тінь на білій сніговій ковдрі. Твоя потвора, твій нічний жах росте в мені, виривається назовні, хапає мене за плечі і вдивляється в моє обличчя порожніми очицями.
Мені час покинути місто. Я піду ще вдосвіта. Мої сліди будуть першим, що побачать недоторкані снігові поля. Я байдуже, що навіть мої сліди складуться в твоє ім’я – мою пісню, мою мантру, мою молитву.

@темы: оригінальна творчість

20:48 

Пані Батьківна (не-педагогічно, не-психологічно, роздум)
— Ну шо, каво більше любіш, маму ілі папу?
Пані Батьківна нависає над чотириричною мною усією своєю огрядністю. Від неї пахне дивною сумішшю цигарок POGONI, болгарського крему, білоруських розливних парфумів, польської пудри і порошкового вина. Пані Батьківна — якась мамина знайома і не побалакати з нею було б неввічливо. Від того, що до мене хтось звертається, одразу стає ніяково, я ховаюсь за мамину спину, але мене виштовхують вперед. Неввічливо не відповісти на поставлене запитання.
— Ну кажи, каво?
Від напору Пані Батьківни перед моїми очима проносяться усі чотири роки життя — включаючи навіть ті три, які я не пам’ятаю. Голос в Пані Батьківни такий, що можна на півставки підміняти сирену на теплоходику у випадку термінового ремонту. Звісно, що від такого тону розмови я розумію: те, що я зараз скажу, буде моїм остаточним рішенням раз і на все життя. Від цього хочеться цілковито безтактовно розплакатися і втекти. Пані Батьківна тягне до мене свої сарделечні пальці, перетягнуті двома-трьома каблучками кожний і повторює питання втретє, а в мами на обличчі проступає розчарування (мною) і смуток від педагогічного фіаско (свого). Я стою на порозі вибору усього свого життя з передчуттям, що ось-ось, і моє життя на вічні віки зламається. Як скажу, що тата — мама образиться. Ну як я при мамі скажу, що тата люблю більше? Як скажу, що маму — Пані Батьківна обов’язково подумає, що тата я не люблю і взагалі погана вся, і він поганий весь, і ми якісь не такі, і взагалі, «вона ж казала».
— Я їх однаково люблю, — вичавлюю я, ще не розуміючи, що знайшла перше в житті компромісне рішення.
— Так не буває, — рубає Пані Батьківна. — Маму завше треба любити більше.
Чотирирична я ще не знаю матюків, тому просто перебуваю в мовчазній прострації і відчуваю, як в очах печуть неввічливі до непристойності сльози — дорослі не плачуть, а я вже зовсім доросла, в садочок ходжу, тому все, сльозам зась. Я хочу спитати Пані Батьківну про все й одразу: наприклад, навіщо вона ставить питання, на яке сама знає відповідь? Або нащо вона взагалі питає таку дурню? Або звідки вона, не залазячи в мою голову, знає, що я взагалі когось люблю більше або менше?
— Хороша дитина, — пальці-сарделі розтріпують мою зачіску. Коси знищено, особистому простору гаплик, але кого грібе? — Хороша, тільки лякана чогось. Ти б її до бабки зводила.
Мама каже щось дуже ввічливе і ми прощаємося з Пані Батьківною. Певний час ми ще мовчимо: я картаю себе за те, що неправильно сказала, треба було казати, що маму більше люблю і тепер вона образиться назавжди-назавжди. Мама, мабуть, теж про щось своє думає.
— Все ти правильно сказала, — нарешті каже вона, і ми сідаємо на лавочку переплітати потрощені сарделями коси.

@темы: оригінальна творчість

Иероглифы На Полях

главная